Його життя – це полум'я свічки
Його життя – короткочасна мить,
Яскравий спалах, зірка незгасима.
Хай в кожнім серці назавжди зорить
Цей світлий образ Справжньої Людини.
Годинник на стіні неприродно мовчить. Його змусили зупинитись о десятій. У кімнаті напівтемно. Через вікно повільно вповзають сутінки, огортаючи все траурним серпанком. Мертва тиша, яка нависла в повітрі, час від часу порушується вирваним з душі важким зітханням та пекучою сльозою, що разом із риданням сумно викочується з очей.
Сьогодні все здається мертвим. Перекошені від щемкого нестерпного болю обличчя, червоні від гірких сліз очі свідчать про велику трагедію. Душа кожного голосно кричить без єдиного звуку: «Як це сталося? Чому саме Він?»…
Погляд прикутий до полум'я свічки, що стривожено тремтить у кутку кімнати, тьмяно освічуючи портрет на столі. Його кут обрамляє чорна стрічка, що назавжди розмежувала життя на «до» і «після». Поряд – буханець святого хліба. Полум'я свічі дедалі більшає, і перед нами з'являється Він. Із щасливими очима і доброю усмішкою гарний юнак здається заглядає прямо в душу: «Пам'ятайте мене таким завжди…». І страшенний біль пронизує свідомість: «А як же плани, мрії, сподівання? Життя ж тільки починалося!»
Він – Гриневич Едуард Михайлович, наш односельчанин. Народився 1985 року в селі Деревок, що на Волині. Так уже склалося: тато рано пішов із сім'ї, поруч залишились мама, дідусь та бабуся. Рідні оточили хлопчика ніжною турботою та щирим піклуванням. У школі був старанним і допитливим, усміхненим і привітним, скромним і щирим, тактовним і виваженим. Подальше навчання продовжував самотужки, тому що не хотів залежати від інших.
У всьому намагався іти в ногу з часом. Захоплювався інформаційними технологіями, навчився ремонтувати сучасну техніку – цим і жив. Неабияк гордився, що деревчанин. Хотів, щоб цим пишалися й інші односельці. Створив у мережі Інтернет соціальну групу «Деревчани», до якої долучалися не лише місцеві жителі, а й вихідці села, що проживають у різних куточках України та далеко за її межами. Це був місточок єднання всіх, кому небайдужа доля одного, проте найріднішого з-поміж тисяч українських сіл. На сторінках соцгрупи активно велося обговорення актуальних, нагальних та болючих проблем села, фіксувався своєрідний літопис Деревка.
Едуард був справжнім патріотом: не таким, що кричить про свій патріотизм на кожному кроці, а таким, що доводить це вчинками. Жертовність і самовідданість молодої людини заради українського народу, його мужність та сміливість, стійкість та витривалість вражає. У цьому ще більше переконуєшся, прочитавши записи із Його «Щоденника учасника Євромайдану».
Юнака поливали крижаною водою, у Нього летіло каміння, шумові гранати з несамовитим ревом розривалися поряд, ядовито-пекучий газ отруював свідомість, беркутівці стріляли по ногах. А Він стояв! Від мокрого одягу тіло заціпеніло, руки не слухались. Та щита мусив тримати далі, щоб не знищили волю, не вбили свободу. Допомоги годі було чекати. Поблизу стояли люди, які, здавалося, байдуже спостерігали за подіями на передовій, але не поспішали на допомогу. Напевно, боялися… А Він разом із десятком таких же відчайдушних сміливців продовжував стояти!!!
Едуард був доброго козацького крою!..
Відстоював українську національну гідність на Євромайдані тричі, змушуючи щоразу материнське серце хвилюватися і молитися за повернення додому живим та здоровим. І якщо два рази наставала солодка і щаслива мить зустрічі, то третього прилетіла лише страшна, жорстока звістка про смерть сина.
Снайперська куля-вбивця вперто шукала свою ціль, обираючи найбільш гідного. Материнська молитва двічі відвертала біду: кулі пробивали щит, застрягали в бронежилеті. Третя ж виявилася фатальною.
Едуард загинув 20 лютого від прицільного пострілу снайпера в центрі Києва. Ця страшна новина моторошно постукала у двері до кожного деревчанина. І якщо рідне село Героя до цієї миті знаходилося на відстані кількох сотень кілометрів від столиці, то враз зникли всі ці умовності, і події, які здавалися такими далекими, раптом стали в центрі периферійного села. Усі жахіття, що в ХХІ столітті вважалися пережитком минулих років, сколихнули небайдужі серця і змусили по-новому дивитися на світ, перевернули світогляд українців…
Провести бійця Небесної Сотні в останню путь зібралося близько тисячі людей. Деревок за всю свою історію існування ще не бачив такого велелюдного похорону. Смуток навис над селом: плакали жінки, дівчата, молоді хлопці, чоловіки. Плакало і небо… Нестерпна туга і жаль пекучою пеленою сліз застилала очі. Сотні траурних вінків пронизували серце тупим болем, звуки жалобного маршу у виконанні духового оркестру виривали з душ голосне нестримне ридання. Жовто-блакитні прапори підкреслювали загострене почуття патріотизму, вигуки побратимів «Героям слава!» змушували свідомість повторювати риторичне «Герої не вмирають!».
Було невимовно жаль молодого життя. А найприкріше те, що до змін в Україні, на які так сподівався і за які боровся, Едік не дожив лише одного дня. Найтяжче було на кладовищі. Урочисте «душу й тіло ми положим за нашу свободу» здіймалося над місцем вічного спочинку, а з очей потоками лилися сльози. Тремтячі руки кидали жмені піску в яму на труну, покриту прапором України, а уста безперервно повторювали: «Героям слава!»…
Годинник на стіні голосно порушує тишу, нещадно відмірюючи час. З портрета, обрамленого чорною стрічкою, щасливими очима дивиться гарний юнак. Його життя – це полум'я свічки, яке яскраво спалахнуло, освітило все навкруги і швидко згасло. Не кожен здатен залишити по собі такий яскравий слід! Його мрія про щасливе майбуття України починає здійснюватися.
Час ніколи не зітре з нашої пам'яті світлий образ Справжньої Людини – Едуарда Гриневича.
Воістину, Герої не вмирають,
В Небесній Сотні їм тепер служити.
А всі живі хай завжди пам'ятають:
Життя достойно за себе й за них прожити!
(Конкурсний твір учениці 9 класу ЗОШ І—ІІІ ст.. с. Деревок Шевчик Вікторії )
| 
