Кривавий день 1943 р.

Ще в 20-30-х роках ХХ століття українська нація опинилась на грані катастрофи. Насильна колективізація, великі бідування народу, катастрофічний голод 1932-33 років. Мільйони українських селян гинули від суворих сибірських морозів та від голодомору на рідній землі. Паралельно Сталін та його поплічники організували цькування і масові репресії проти української інтелігенції, що так буйно відродилась. Ці події стали поштовхом до ще більшого відродження національної свідомості, націоналізму.

Націоналізм є любов до історичної подоби і творчого злету свого народу у всій його своєрідності. Націоналізм є віра в історичну і духовну силу свого народу, віру у його духовне покликання. Націоналізм є віра до того,  щоб мій народ творчо і вільно розквітав у божім саду. Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем божим, споглядання його душі і його недоліків, його талантів, його історичної проблематики, його небезпек і його спокою.  Націоналізм — це система  вчитись, що випливає з цієї любові, з цієї віри, з цієї волі, з цього споглядання.

Ці слова філософа Ільїна були навмисне призабуті, а їх зміст викривлений і спаплюжений, те ж трапилося і з історією.

Нам варто подивитися прямо і твердо в історію нашого народу, його героїзм і трагічність.

Євген Сверстюк сказав: "Якщо ми задумаємося над сторінками Другої світової війни, над загадкою Волині, яка по суті без зброї і сторонньої підтримки створила Українську Повстанську Армію, то мусимо згадати сіячів, будителів і вчителів, що все ж таки зуміли передати народові свій ідеалізм і свою високу віру в нього”.

Шлях організації українських націоналістів і Української Повстанської Армії досить складний і тернистий. Ми й досі не знаємо багатьох його трагічних сторінок. Але головним є те, що основна програмна мета ОУН-УПА – утвердження суверенної держави.

У розумінні багатьох вчених, істориків, дослідників ця боротьба за Україну має негативне значення. Хто ж винен, що з лютою ненавистю йшов брат на брата, син на батька? "Невже я – злочинець, що безумно люблю свою Батьківщину” – писав М. Хвильовий, а український поет В. Сосюра своє становлення більшовиком змальовує як вбивство рідного брата.

Важко нині сказати, хто є хто. Важко розібратися, хто кому ворог, а хто кому брат і друг. Відомий волинський літератор П. Мах писав: "На скрижалях історії визвольних змагань українського народу УПА має свої особливі познаки. Висока спрага волі, свідома жорстокість в ім¢я незалежності рідної України і, зрозуміло, чимало того, чого не треба було робити – часто гинули невинні люди, котрих сталінська геноцидна машина захоплювала в свій кузов, усе це правда! Та нам, нащадкам, треба, вочевидь,  пам¢ятати , що вояки УПА – "не бандити, українські буржуазні націоналісти”,  як їх кваліфікувала злопам¢ятна імперія, а справжні борці за святу волю України”.

Саме такі борці були в селі Деревок, яке на історичних теренах було одним з найпрогресивніших сіл Любешівщини. Про це свідчить факт існування шестирічної школи, заснованої в кінці ХІХ століття. Школа була осередком не лише одержання грамоти, але й культурно-просвітницьким центром села, про що засвідчує стара світлина 30-х років, яку відшукали юні краєзнавці.

Напередодні Другої світової війни в селі діяли комуністичні і націоналістичні осередки. Члени КПЗБ були Березок Іван Теофілович, Кудлюк Федір Устинович, Кудлюк Омелян Потапович, Свищ Петро Никифорович. Однак, більшість деревчан, особливо молодь, твердо стояли на національних позиціях, адже серед них було багато таких, що навчались в Любешівській гімназії. А  на той час це мало вагоме значення. Тому не дивно, що з початку Великої Вітчизняної війни більше 30 юнаків і дівчат влились в ОУН. Найбільш активними поборниками за суверенну Україну були: П¢ятигорик  Семен, Климчук Сидір, Ниципорик Степанида, Поремчук  Трохим, Любежанін Микола, Шостак Дмитро, Якимчик Іван, Чехман Ніна, Трусевич Дмитро, Любежанін Варфлом та багато інших, над встановленням імен яких працюють краєзнавці школи. З початком війни  незначна частина односельців пішли в партизани: Шостак Павло та Шостак Семен -- батько і син, Березок Іван та його малолітній син Федір, Гладич Микола, Шостак Василь. Герець Григорій пішов в ОУН, а його брат Ананій пішов на фронт.

В селі утворилося два протилежних угруповання. Тому, як згадують очевидці, кожна ніч, кожен день були надто тривожними для жителів села, адже вони рідко проходили спокійно. Часто чинилися розправи над окремими людьми, цілими родинами як з боку партизанів, так і з боку ОУН-УПА.

В даному нарисі йде мова лише про окремі факти воєнних років, які засвідчують про пекельне страхіття братовбивчих дій. В українському тижневику "Вісник” від 03 серпня 2006 року було вміщено публікацію "На Іллі Деревок став пеклом”, яку на основі зібраних нами матеріалів написав журналіст Микола Шмигін.

Старші люди села ще за часів СРСР пропонували дату 2 серпня оголосити в Деревку  днем жалоби. Адже в цей день 1943 року було по-звірячому закатовано 18 деревчан.

Події 2 серпня мали свою підставу. Партизани хотіли помститись родинам тих, хто пішов в ОУН-УПА. Крім того, Силантій Пархомчук прагнув звести з Деревком рахунок за своє невдале кохання до Степаниди Ниципорик, яка віддала перевагу Сидору Климчуку і заради нього стала зв¢язковою УПА. Однак, любовний трикутник  малоймовірний, оскільки з кривавої різні був відпущений батько Степаниди Ниципорик  Мина, про що буде написано нижче.

Очевидно, друге серпня - свят­ковий день (Іллі), карателі для своєї акції обрали не випадково: всі се­ляни будуть вдома, тож ніхто розп­лати не уникне. Логіка залізна, карательська: якщо не вночі, то на свято -- коли люди найменше чекають біди і не здатні до опору.

Карателі вийшли з боку Каменя-Каширського на світанку, як і пла­нувалося, несподівано, тому коли Деревком прокотилася чутка про облаву, утекти від їхніх лабет ста­ло неможливо, і село вже було ото­чене. Правда, деякі сміливці, розу­міючи, що від червоних партизанів (а що саме їхній загін оточував село, сумнівів не було) пощади не буде, намагалися все ж пробитися до рятівного лісу. Проте мало кому вдалося уникнути кулі при втечі... Саме так загинув знаменитий сільський худржник-самоук Андрій Кудлюк. А  відомий він тим, що його запрошували на реставрацію Любешівського костьолу піярів -- ве­личної архітектурної пам'ятки XVIII століття, до речі, зруйнованої ненаситними богоборцями-комуні-стами 1968 року. А декілька картин Кудлюка зберігаються й досі у селянсь­ких оселях, а одна з них є і в шкільному музеї.         

Убитий при втечі був і Йосип Свищ, народний учитель, якого учні не до­чекалися в Ратнівському районі.

Оточивши село, карателі кину­лися по хатах грабувати майно і арештовувати господарів. Людей, правда, хапали не всіх, як потім виявилося, -- тих, кого підозрюва­ли у зв'язках з бульбашками (місцева назва українських партизанів), проте щодо майна і худоби, то тут не минали жодного подвір'я. Оче­видці стверджують, що майже 200 підвід вивезли тоді награбованого у бік розташування Федорівського з'єднання, тобто до села Лобни.

Арештованих зганяли до сільського майдану і тримали на подвір'ї Юхима Мандзика. Степану Юхимовичу Мандзику, сину того самого господаря, на подвір¢ї якого тримали арештованих, на ту пору було вже 19 років, і розправа над беззахисними людьми відбувалася на його очах.

Напередодні, -- згадує він, -- ми усією сім'єю згрібали сіно біля Прип'яті. Додому повернулися пізно увечері й відразу полягали спати, бо дуже натомилися. Спа­ли в клуні, де зазвичай ночували влітку. Удосвіта я прокинувся від вибуху чи то бомби, чи то грана­ти, а потім здійнялася шалена стрілянина. Зрозумівши, що у селі коїться щось недобре, ми покинули клуню і разом із сусідами за­ховалися в невеличкому схроні, який викопали в нашому садку на випадок подібних небезпек, і си­діли там нишком. А тим часом партизани зганяли до нашого под­вір'я людей, де стерегли їх під прицілом автоматників. Один чо­ловік, якого підвели до двору, по­мітивши, що його привели на розстріл, кинувся тікати. Якраз через наш садок. Конвоїри -- за ним. І треба ж було так статися, що один з них наступив на замас­кований лаз і провалився ногою у схрон. "Еге! - гукнув своїм. - Та тут бульбаші заховалися!" "Стріляй їх!"-- почулося у відповідь. Але інший, очевидно, старший, стріляти не дозволив: "Нехай вилазять, а там розбере­мося". Нас (разом із сусідами було там душ вісім) приєднали до гур­ту на подвір'ї.

Через якийсь час приїхав верхи на коні Силантій Пархомчук. Я його добре знав, бо до війни працюва­ли разом у лісі: він - об'їждчиком, а я - брекерувальником. Крім того, Силантій товаришував з моїм старшим братом і часто бував у нас вдо­ма. "А ви, дядьку Юхиме, чого тут?" - запитав, побачивши серед ареш­тантів мого батька. "Не знаю". "За­бирайте всіх своїх і йдіть до хати", --наказав Сила. "А якже..." - бать­ко хитнув у бік автоматників. "Я ска­зав ідіть!"

Таким чином, нас відпустили, і за подальшими подіями я спосте­рігав з вікна хати, яке виходило на плац, так називали тоді майдан. Дивилася зі мною і мати, та коли почалося катування, нещасна зом­ліла...

З гурту арештованих стали ви­водити по одному чоловіків на плац, де стояли колом четверо чи п'яте­ро катів з кілками у руках. Жертву штовхали у коло, і кати починали бити її кілками, доки не падала без­диханною. Тоді кидали на тіло со­лому І підпалювали. І так було з кожним...

-- Хто ж загинув тоді? За що?

--  Я не чув, чи оголошували ка­рателі якісь вироки, але багатьох загиблих добре знав: сільський ста­роста Улян ЛюбежанІн, батько і син (Шостак Іван і Шостак Йона), Дмитро Климчук, Андрій Герець, Петро Березюк, Павло Кудлюк,  Якимчик Іван, Кудлою Григорій, Кудлюк Андрій, Поремчук Панас, Герець Андрій, Березюк Петро, Турчин Дмитро, Кравчик Овсій, Свищ Андрій, Пасич Микола.

--  Кажуть, один з арештантів відкупився чобітьми?

--  Був такий випадок. Мина Ниципорик, батько дівчини, до якої женихався Силантій, відчуваючи, що розправи не уникнути, адже, крім дочки, в УПА був ще й його син Микола, став благати про по­щаду. "А чи є у вас ще ті чоботи?" (які саме чоботи, не вдалося з'ясувати --авт.) - запитав його Си­лантій. "Є". -- "Ходімо, да­сте мені". Узявши викуп, Силантій і справді відпустив шевця.

Село палало. Обози з награбованим під охороною катів Силантія Пархомчука рухався в бік Стоходу. На плацу лежали обгорілі трупи.

Того ж дня рідні і хоронили закатованих. Сімнадцять підвід з покійниками розтягнулися довжелезною вервечкою. Перша була вже за церквою, а остання— серед села.  Ледве присипали горбики землею, як хтось пустив чутку, що партизани повернулися. Всі кинулись до родичів на хутори. Лише на другий день вдалося впорядкувати могили.

Як же склалися долі інших героїв та антигероїв Деревоцької трагедії? Головний каратель Силантій Пархомчук згодом загинув, але від чиєї кулі: повстансь­кої чи німецької - цього виві­дати не вдалося. Загинув і його суперник -- чотовий, --а може, ройовий командир УПА Сидір Климчук у бою з окупантами рідної землі. Сидір був умілим бійцем, проходив вишкіл у стар­шинській школі. Це він очо­лював Любешівську поліцію, і коли провідник українсько­го повстанського руху дав наказ іти в ліси, привів до УПА весь особовий склад гарнізону...

 Трагічно закінчився земний шлях і його коханої. Відважна зв'язкова захворі­ла на тиф. Деякий час її пе­реховували у Камені-Каширському, в помешканні, розташованому в центрі містечка.  Але зрадники видали Степаниду партизанам. Хвору дівчину дов­го катували: відрізали вуха, груди. Обмотали рушниками, облили бензином і підпалили.  Якимось чином чужим людям вдалося по­ховати тіло мужньої патріотки  там же, в місті, біля церкви в центрі міста. Згодом на тій могилі посади­ли калину. Та коли вулицю розши­рювали, калину зрізали, а могила опинилася під асфальтом.

2 серпня 2008 року минуло 65 років з дня кривавої розправи партизанів над деревчанами. В цей день з ініціативи українського національного колегіуму біля пам’ятного знака було проведено мітинг-реквієм.

Відкрив мітинг голова сільської ради Шоломіцький Валерій Олександрович. У цьому виступі він ще раз нагадав односельцям, які зібралися на майдані, про той страшний день. Ієрей Леонід Дейнека відправив панахиду по убієнних. Виступили представники Братства УК-УПА Волинського краю ім. генерала-хорунжого Клима Савура, Хомич Іван та Поліщук Валентин, які прибули з Любешова, а також свідки та односельчани, що займалися дослідженням тієї події. Нехай ніколи і ніде в світі не повториться трагедія, подібна до цієї.