Як боляче мамі… як тяжко сестрі…

Бабуся над гробом ридає:

«Онучку! Рідненький! Не вірю! О ні!

Що з нами тебе вже немає!..»

«Героям слава! Героям слава! Героям слава!..» -- здавалося ці розмірені фрази тихим відлунням розліталися довкола і з терпким щемом осідали в серцях всіх, хто проводжав в останню путь Едіка. Такої похоронної процесії в Деревку не було ніколи. Хтось із юрби промовив: «Мабуть, так не ховали і міністрів». З різних куточків району, області, України приїхало безліч друзів, знайомих і незнайомих, щоб попрощатися з одним із  «Небесної сотні».

      А село оплакувало свого односельчанина – вродливу, добру, щиру, виховану і інтелігентну людину – Гриневича Едуарда, якому було лише 28 років. І ніяк не можна було усвідомити, що його вже немає з нами, і ніколи не буде…

     Якими гіркими були сльози матері, її останні поцілунки синочкові  на кладовищі! Як обвивали її руки обличчя рідної дитини і не хотіли відпускати його, розлучатися навіки у земному житті!.. Як востаннє припала, обвиваючи слізьми тіло свого єдиного брата, сестра Тетяна!..

     Так страшно, коли обривається життя у розквіті сил. Немов розквітле дерево, що впало зламаним від раптового страшного буревію. Недолюбили… Недоцінували… А він став героєм, яким пишається не лише далеке поліське село, а й вся Україна. Залишається  тільки молитися Всемилостивому Богу за душу убієнного Едуарда, щоб надолужити оце недо… Життя – дар Божий. І ніхто не вправі його забирати. Тож той, хто посмів це зробити, бере на себе гріхи своєї жертви. Будемо надіятись, що милістю Божою, Едуард і всі, хто віддав своє життя у цій кривавій бойні за правду і свободу, будуть мати нагороду на Небі і знайдуть притулок у Царстві Небесному, біля Єдиного Справедливого і Вселюблячого Отця.

      Ці глибокі людські рани ще довго будуть ятрити людські душі, а можливо і ніколи не зможуть загоїтися.

      І так хотілося б зараз, щоб ці ріки крові, пролитої у мирний час, стали детектором совісті майбутнім можновладцям. Всім варто задуматися над цим. Чи й далі будуть кортеджі із високовартісних джипів, таємні «Межигір’я», розкішні вбрання, дорогі поїздки за кордон на відпочинок і тому подібне на фоні страшної бідності основної маси українського народу, масового безробіття в країні, найнеобхідніших речей у державі?  Чи зможуть наші керівники спуститися до рівня простого українського люду, того, що стояв на барикадах, виборюючи їм крісла, того, що з різних куточків України, віддаючи останні копійки, з надією на світле майбутнє, везли, несли, передавали все необхідне для Майдану? Чи зможе влада бачити цих людей не в своїх пафосних промовах, а на ділі?

      На разі ці питання залишаються відкритими…

Марія  Шоломіцька